І. ПАМ'ЯТЬ

 

 

ПАМ'ЯТЬ

 

Пам'ять – то рани, ніким не залічені,

То – наша мова, віками калічена:

Емські, валуєвські універсали

Нашій писемності вирок писали.

 

Пам'ять – то стогін козацького степу,

Дух незборимий і відчай Мазепи,

Стишений зойк материнського болю,

На Соловках замурована воля.

 

Тіло, яке розтинали шпіцрутени,

Совісті братська могила під Крутами.

Пам'ять – то зболений дух непокори,

Війни, репресії, голодомори.

 

Досі болить Переяславська зрада,

Будемо спати – і пам'ять украдуть!

СВЯТОСЛАВ

 

Святославе, наш київський княже,

Не сигналять вогні твоїх веж:

Де й коли славні вої поляжуть,

Де і сам ти навіки заснеш?

 

Сумно скніти на княжім престолі.

Краще – в ратних походах щодень.

Та дізнаєшся ти в Доростолі[1]:

Печеніг на град-Київ іде.

 

Стогін степу і скрегіт металу,

Що заглушують клич бойовий,

Твої недруги запам'ятали,

Як і вбивчі слова: "Йду на ви!"

 

Тільки знехтував ти засторогою

(Та вчинити інакше не міг);

На Славутичі, аж за порогами,

Дочекався тебе печеніг.

 

Кажуть, з княжого черепа чашу

Печеніги зробили Курі[2]…

Не зганьбивши  історію нашу,

Свою смерть ти, як воїн зустрів.

КОЛЕСА ІСТОРІЇ

 

Все ніби так, як має бути:

Безгрішним – місце у раю,

У пеклі ж грішники покуту

Мають відмучувать свою.

 

А на слуху – Європа. Рим.

Не Київ, не Дніпро-Славута.

Під небом, ніби вже своїм,

Лунає голос не почутий.

 

Його не чує Вавилон,

Не чують стіні Ватикану –

В них шана до своїх ікон.

Що їм до правнукам Богдана?..

 

Любити легко весь народ,

Занадто важче – свого брата.

Пройти тернистий шлях незгод

Не дозволяє гонор клятий.

 

Цитуєм інколи Тараса,

Вчорашнє втративши своє,

Московському іконостасу

Сповідавшись, поклони б'єм.

 

Співаєм слізно, напівп'яно

Про рушники та про село,

Про волю, що сама нагряне,

І як нас щастя обійшло.

 

Та поки крутиться Земля,

Звисає синява небесна, -

Скриплять історії колеса,
Під них невдаха потрапля.

ПРАОТЧА ЗЕМЛЯ

 

Марніє, пустіє праотча земля,

У селах, неначе на цвинтарі, - тиша.

На сорок померлих – одне немовля

З'являється тут. Так статистика пише…

 

Колись Первозванний на київських горах

Вітав неосвячену Київську Русь…

Та мабуть, князь тьми нас залишить нескоро,
А я лжепророком лишатись боюсь.

УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ

 

Вона, як вранішня зоря,
Існує й сяє споконвіку.

Колись тут "гостював" варяг,
У греки плив по її рікам.

 

Колись у "СЛОВІ" оспівав

Боян-поет і мужній воїн…

Окрадена, але жива,
Хоч і стомилась, рани гоїть.

 

Полита кров'ю поколінь,

Вона продовжує родити

Красунь і вчених знаменитих,

Хліб і до хліба на столі.

 

Їй бути завжди й після нас:

Всевишній вибрав їй дорогу,

Яку вже вистраждав Тарас:

Вона одна у нас і в нього.

СПІВАЙ, КОБЗАРЮ

 

Як вогняні джмелі вночі

Люльки розжарені диміли…

І голос кобзаря ячів,

Здригалося старече тіло.

 

Про Хортицю заграй, кобзарю,

Почує Січ твої слова,

Проснеться серце під ударом

Співучих струн – і заспіва

Про Крим, невольничі галери,

Про наших вкрадених красунь,

Назавжди проданих в гареми –

В легендах спить їх вічний сум…

 

Змарніли зорі, гамір стих,

Благословилось на світання…

З чиїх грудей, із вуст чиїх

Зірвалось стогоном зітхання?

Струна тремтіла… І сльоза

Замерзла грудкою у горлі…

Не в змозі стомлений кобзар

Прогнать від себе думи чорні.

***

 

Ми відраділи й відридали,

Хтось відгрішив, хтось взявсь за гріх.

Від того краще нам не стало,

Бо чиста правда не для всіх…

 

І стало порожньо на площах,

А ні програм, а ні імен.

І тільки вітер ще полоще

Важкі полотнища знамен.

 

Іржаві зірвано кайдани!

Впилась свободою юрба…

У зверненні: "Шановний пане",

Ховається душа ряба.

 

У центрі самої Європи

Свята земля без ворогів?

Живем, як привчені холопи

До пряників і батогів.

 

А змін на краще і не видно.

Як душу вирвати з пітьми,

Щоб нас не називали бидлом?

Чи зможем ми?

НА ЗОРІ КОЗАЧЧИНИ

 

Вкраїну рвуть, як пси скажені:

Литва – собі, Москва – собі.

Козацькі хиляться знамена…

Хто переможе в боротьбі?

 

Повсюди – храми католицькі,
Ясир збирає татарва,
У розбраті Острозькі, Глинські,

Тому й наруга ще трива.

 

Потоптана свобода й мова,
Кривавиться земля свята,

Дівчат полюють людолови…

Той плач Дніпро запам'ятав.

ПОМСТА

 

Чаша помстою сповнена вщерть.

При душі – ні хреста, ні дуката.

Та й сорочку, пошиту на смерть,

Було ніколи вже одягати.

 

Пригадавсь розкуркулений рід:

Як благала згорьована мати!..

Тихо вийшов у ніч, від воріт

І покликав свого супостата.

 

Добре, в ніч горобину оцю

Секундантів шукати не треба:

Обмінялись кусками свинцю

І… заснули під зоряним небом.

СПОГАД

 

Сльозами змочене перо…

І розійшлось, мов кров, чорнило:

Повішений Андрій Шкуро

Чекістами. А де ж могила?

 

А поруч – страчений Краснов,

Відомий всюди, як письменник…

Ми повертаємося знов

У ті – буремні і вогненні.

 

І знову в пам'яті зрина

Вже сорок енний, до нас ближчий.

Скінчилася страшна війна,

А "ворогів" у тюрмах нищать…

СОРОК П’ЯТИЙ

 

Зойкнув ранок під постріл гармати,

Хмара диму над полем лягла.

Розвертаються танки хрестаті,

Давлять зранені, мертві тіла.

 

"Сорок п'ятий! Алло! Сорок п'ятий! –

Чути крізь кулеметний вогонь, -

Підіймайте в атаку солдатів!"

"Вже нема підіймати кого.

 

З батальйону лишилось…" – "Мовчати!

Саботажників – під трибунал!"

Піднялись три солдати з комбатом:

Кулеметник і їх розстріляв…

 

Рвуть траншеї німецькі снаряди,

Батальйонний замов назавжди.

"Сорок п'ятий! Озвись, сорок п'ятий!"

… Він же був ще такий молодий!

 

Скільки їх, молодих, не вернулось –

Знає тільки Господь і земля.

Їх жорстоко обірвана юність

З поколінням живих розмовля.

ДЕПУТАТАМ НЕУКРАЇНЦЯМ

 

На краще є помітні зміни,

Та вас бентежить саме це.

Бо ви іще до України

Не повернулися лицем.

 

Вам душу гріє колір крові,

Ви із трибун ще не зійшли,

В минуле кличете нас знову,

Коли ж отямитесь? Коли?

 

Тризуб герба вам очі коле,

І запевняєте себе,

Що не утвердиться ніколи

Знамено жовто-голубе.

 

Вже час й державну мову знати

Отих, від імені яких,

Ви все ж прорвались в депутати

Заради благ лише своїх.

 

Вас відірвали від корита,

А в кріслах сидите й тепер,

Нахабно кличите й відкрито

Знов будувать еСеРеСеР.

 

Хто наділив вас таким правом,

І хто благословив на те?

Звичайно, не народ держави,

Якого марно хліб їсте!

 

Щоденно ганите Вкраїну.

Усе – не так! От якби ми!

Так, ви б вернулись неодмінно

До Соловків і Колими!
***

 

Об'єднали українців

Кого – честь, кого – тюрма.

Той – у блоці, той – у спілці,

А державників нема.

 

Україну граблять клани,

Продають напівживу,

А невизнані гетьмани

Знову ділять булаву.

 

Утворили ЗАТи, ВАТи,

В закодованих рядках.

На закони їм плювати –

Всі закони в їх руках.

 

Зголосились українці

Задля зиску, недарма.

Але в спілці більшість – вівці,

А Мойсея все ж нема.

СУЧАСНИМ ВЕЛЬМОЖАМ

 

Досі ідолів скидають…

Інші йдуть на п'єдестали.

Хтось – до пекла, хтось – до раю:

Всі у довгу чергу стали.

 

Конкурентів ганять, гудять,

Зневажаючи закони,

Замовляючи погруддя

Вже для власної персони.

 

Лізуть в пози мармурові,

Зводять замки імениті.

О владики гонорові,

Нікому вас зупинити.

 

Замовляють служби Божі –

Індульгенції за злочин.

Короновані вельможі

З раю в рай потрапить хочуть.

                  ***

“На майдані коло церкви

 революція іде...”

П.Тичина.

 

На майдані – демонстранти:

Революція іде.

Вийшла совість захищати

Україну в судний день.

 

Ця енергія шалена

Сотень тисяч страйкарів

В помаранчевих знаменах

Засвітилися вгорі.

 

Тим, хто зве на барикади,

Скажемо рішуче – ні!

Не врятують вони влади,

Що трималась на брехні.

 

Сумніватися не гоже:

Це – найперша з перемог.

Крок один до перемоги…

Не спіткнімось. З нами –  Бог...

ІІ.  ЛІРИЧНІ ПЕЙЗАЖІ

 

 

ВІТРЯК

 

Крутяться крила у ритмі робочім

Доки пустун-вітровій не засне.

Крутяться жорна зранку до ночі,

Борошно пада пухке, запашне.

 

Дихати важко, груди розп'яті,

Де того вітру стільки знайти?

Понад селом виснуть хмари кудлаті,

В сивому мареві сиві хати.

 

Крилами неба уже не дістане

Цей патріарх недалеких століть…

Руки його заклякають хрестами,

Часом забутий, над схилом стоїть.

***

 

Ще одне літо позаду,

Золотом світиться сад.

Листя сповільнено пада,

Стежку вкрива листопад.

 

Вірим, як вірили досі:

Вічному смерті нема.

Літо змінилось на осінь,

Осінь зустріне зима.

 

Не зупиняйсь, подорожній.

Старість з потворним лицем

Пильно чатує за кожним.

Не забуваймо про це.

ЯКЩО КОЛИСЬ…

 

Якщо колись потрапите в село,

В глухе село у люту хуртовину,

Не нарікайте на лиху годину,

Що вас тут на всю зиму замело.

 

Дізнаєтесь, що із мого села –

Всі хлібороби, а не ворожбити.

До праці вічна спрага в них була.

То ж маємо її переробити?

 

Святі думки підтверджують слова,

Не будемо америк відкривати:

Тут кожний спогад піснею співа,

Чека стежина, де ходила мати.

 

Ви саме тут відчуєте сповна,

Нехай зневіра голову не сушить;

Проходила й проходить вісь земна

По цих ланах, крізь наші щирі душі.

МАТІОЛИ

 

А матіоли квітнуть у дворі,

І п'ють їх запах соняхи з городу.

Де надвечір'я непомітно бродить –

Згаса поволі літепло в відрі.

 

Колише вітер голубінь п'янку,

І кожна квітка в сутінках зоріє.

На мить заколихавши мою мрію,

Співа вродлива дівчина в вінку.

БІЛО-РОЖЕВІ КАШТАНИ

 

Може, зозуля не рік нам,

Може, не два накує…

Там, крізь заплакані вікна,

Бачу дитинство своє.

 

Щось перейшло за тумани:

Спомином стане колись.

Біло-рожеві каштани

Світлом весни зайнялись.

ОСИКА

 

Тепла ніч. Зірниці ледве світять.

Тихо всюди, а листки тремтять

На осиці. Гнеться кволе віття,

Ніби вже прощається з життям.

 

І тремтить воно не від простуди:

На такому дереві вночі,

В давнину, повісився Іуда,

Свій поступок, мабуть, клянучи.

 

Нікому поскаржитись невинній…

Ненароком хтось та й запита:

"Чом від тебе кожна деревина

З осудом свій погляд відверта?"

***

 

Темні, як привиди, тіні

Ранок хова в холодку.

Зринуло у безгомінні

Сумноголосе "ку-ку!"

 

Промінь упав на стеблини,

На павутинці заграв:

Світла мелодія лине

Аж до заплави Дніпра.

 

Сонце галяву освітить,

Біла берізка струнка

Схилить над травами віти,

Листям торкнеться струмка.

 

Скільки йому жебоніти?

Сохне мілке джерело:

З нього спекотного літа

Небо вологу пило.

***

 

Осінній день в задумі гасне,

Завис над полем хмар табун,

Куди він поспішав – забув,

Дощами виплакався рясно.

 

Срібляться прохолодні роси,

На павутинні, на стерні…

Душа тепла і сонця просить,

Та вересень відгомонів.

***

 

Голосить осінь. Наче діти,

Вмирають в муках пізні квіти,

І зріє туга навісна…

 

А тепле слово над світами

Прилине янголом від мами –

І розцвіте в душі весна.

МАЙЖЕ, ЯК У ГОГОЛЯ

 

Це Дніпро, чи збурунена Лета?

Середини і птах не здола.

Квилить чайка далеко-далеко

Синь любується летом орла.

 

Золота середина зваблива.

Де ж той берег? Нема та й нема.

Розгулялися вітер і злива,

Тільки блискавки гасить пітьма.

 

Середина. А де ж берег лівий?

Втома з потом холодним стіка.

Клякнуть руки холодні зболіли,

Та не видно ніде маяка.

ОСІННІЙ ДОЩ

 

У вікна вистукує дощ монотонно,

Сповзають по шибах сріблясті краплини,

Крізь тьму пробивається просвіток сонний,

Розрізавши обрій на дві половини.

 

Хмарини зажуру засновують тінню,

Ідуть, мов на цвинтар, на страту неначе,

Сповільнено низько крізь мжичку осінню,

А вітер услід їм пронизливо плаче.

 

О, це листопад попідтинню блукає,

З понурим чолом між деревами ника,

Тепер навіть квіти йому не цікаві,

Бадилля їх листям осіннім присипав.

ПЕЙЗАЖІ КУЛЬЧИЦЬКОЇ

 

Повзуть кущі по весняній горі,

Звелась дзвіниця струнко, як смерека,

Хмарини тінь лягла на теплу рінь,

Розтанувши повільно десь далеко.

 

Замшілих хат засмаглі димарі

Окутав ранок сивиною диму.

Глядач в задумі: знову він зустрів

Веселку фарб, що міняться грайливо.

 

Клубастий дим з осяяних верхів

Відкине коси, радісно зустрівши

Мадонну і життя між лопухів,

В моїй душі озвавшись світлим віршем.

***

 

На мові літа птахи гомонять:

Не тільки між собою, а й до інших.

Іржання заблукалого коня,

Як і мене, безлюдну тишу тішить.

 

Суцвіття трав, метеликів парад,

Бджолиний збір притомлено багатий…

А обрій хмари в табуни збира,

Земля принишкла, жде дощу як свята.

 

І я думки розчулені гоню,

Десь в глибині розгубленого світу

Жду осені холодного вогню,

В нім душу сподіваюся зігріти.

КОСАРІ

 

Трава хвилюється, як море,

Під теплим подихом вітрів.

Та дзвінко коси заговорять,

В шеренгу стануть косарі.

 

Похилиться зеленогрива,

Зів'яне скошена трава…

Відступить спека, десь ліниво

За обрій сонце захова.

 

Легких хмаринок біла зграя

На луг опуститься в журбі,

І несміливо запитає:

- Ромашко, боляче тобі?

СТРУМОК

 

Дзюркотить, біжить здалека,

Може, й сам не зна куди.

Мерз узимку, грівсь у спеку

Струмінь чистої води.

 

Русло мав глибоке й чисте,

Птах, людина й звірина

Задивлялись, як намистом

Сріблилась поверхня дна.

 

То натужувавсь потоком,

То бурчав на всі лади.

Корч чи камінь крутобокий

Намагався обійти.

 

Крізь загати і каміння

Торував свій шлях віки,

Та лишивсь блідою тінню

Повноводної ріки.

***

 

Зорі нависли, як спілі суниці,

Хто їх зростив на Чумацькім шляху?..

Треба ж приснитись подібній дурниці

В ніч горобину глуху.

 

Ми ще існуєм у просторі й часі,

Хтось на Голгофу свій хрест не доніс.

Зорі Чумацького шляху погаснуть,

В світлі загубиться слід від коліс.

 

Нас негаразди іще не скосили.

Сумом і тернами зверстана путь…

Дай нам, Всевишній, надії і сили

Правду не зрадить, мету не забуть.

 

ІІІ.  ПРИМАРНЕ ЩАСТЯ

 

 

***

 

Її очі – сині небеса,

Крила чайки – дві брови шовкові.

Час минає, а я досі сам:

Не наважусь з нею на розмову.

 

Було літо… А тепер – зима.

Тільки з жалем не піду до неї.

Може і залишиться сама,

Не моєю зраджена брехнею.

ЗА ВОГОНЬ ОДНОЇ МИТІ

 

Себе обманювати мушу,

Що ти до мене ще прийдеш,

І прикуєш до себе душу

Й моє наївне серце теж.

 

І за вогонь одної миті,

Солодкоболісний вогонь,

Забуду все на цьому світі,

Нічим не зрадивши його.

 

Як в юності, в поважнім віці,

Все ж не лукавлячи, колись,

Ще раз освідчишся тій жінці,

Якій усе життя моливсь.

***

 

Не називай мене на "ви":

Ми в однині давно обоє.

Аби не втратить голови,

Де світла пристрасть душу гоїть.

 

І будем знати я і ти:

У нас незвідані дороги.

Ми – нерозпізнані світи

У плині річища людського…

 

Палає полум'я очей,

Мовчать вуста, шепочуть коси.

Звилися брови, ще і ще!

Жадана мить хвилює досі.

 

Ніщо в цім світі не нове,

Але відкрилося незнане.

Нехай, допоки ми живем,

Не в'януть мрії полум'яні.

ЮНИЙ ТРАВЕНЬ

 

Юний травень у зелені тоне,

Дощ шепоче в бузковій імлі.

П'ють вологу розкішні піони,

Нахиляючи цвіт до землі.

 

У пелюстках краплини срібляться,

Похилились листки молоді…

Глянь на наше заплакане щастя –

Воно з нами й тепер, як тоді.

У ТВОЇХ ОЧАХ

 

То – зустріч перша і остання:

Йдемо степами без доріг,

І соковиті квіти травня

Вклоняються тобі до ніг.

 

Одні, одні у цілім світі,

В легкім полоні забуття,

Ми, сподіваннями сповиті,

Вслухалися у ритм життя.

 

Пливли хмаринки табунами

Й зникали в сяйві золотім.

І жайвір тріпотів над нами,

Мо' щось підслухати хотів.

 

Хилились, гнулись житні стебла,

Життя співало гімн весні…

В твоїх очах гойдалось небо

З тремтливим жайвором на дні.

***

 

Любов прийде у днину сіру

І скаже: "Я не відбулась:

Так довго зберігала віру

І ось, нарешті, стріла вас".

 

Ні! Ні! Кохання не дотліло:

Від полум'я лишився дим.

Нехай зимою забіліло,

Та ваші я найду сліди.

 

Проснеться все, що не збулося,

Сльозини скотяться з очей,

Впаде посріблене волосся

На заціловане плече.

СТЕЖЕЧКА НА ДВОХ

 

Солов'ї висвистують на вітті,

Горлиці воркують про своє.

Не бажаю я нічого в світі

Поки ти зі мною поряд є.

 

Підуть димом прикрощі минулі,

Заясніють далі голубі.

Хай віщують у гаю зозулі

Довголіття і любов тобі.

 

А серця закохані і в тузі

Ніжно щебетали: тьох та тьох!

Закоротка стежка в літнім лузі,

Ще коротша стежечка на двох.

ПРИМАРНЕ ЩАСТЯ

 

Таким примарним щастя нам далося,

Не пронесли його ми крізь літа.

Уже й серпанок вечора в волоссі

Сріблясту павутину запліта…

 

Не сподівайся на легку розмову,

Усі надії стали сном давно,

Зітертий слід минулої любов

Тепер не відшукати все одно.

***

 

А погляд твій, як грішний виклик,

Що пропіка мене наскрізь…

О, злам дитинних вуст невинних

У водограї пишних кіс…

 

Долаючи солодкі муки,

Я знову п'ю з твоїх очей,

Ще не забуті поцілунки

Усіх недоспаних ночей.

 

Коли смієшся так звабливо –

Цвітуть піонами вуста.

Чому тоді цю мить щасливу

Далекий смуток огорта?

***

 

В утаємниченому слові

Твоє ім'я я написав…

О недосяжна, загадкова,

Ще неосмислена краса!

 

Лиш перед нею на коліна

Я міг би стати, як колись.

Передчуття моє наївне,

Хтось на цей раз не помиливсь.

 

Жагою пристрасною знову

Проміниться твоя душа,

Та зустріч цю невипадкову

Закреслить доля поспіша.

***

 

Кримська ніч, як і ти, загадкова…

Сам не вірю, що все так було.

Ще пала в твоїм кожному слові

Неостуджене часом тепло.

 

Море в бурю гримить на литаврах,

Хвилі сиплють на берег парчу.

Не питай мене, що буде завтра,

Я прощальні слова шепочу.

 

Все, що чули ці гори і нетрі,

Пам'ята водоспад Учан-Су.

Поклянуся тобі на Ай-Петрі:

Зустріч ту крізь життя пронесу.

***

 

Пам'ятаєш, я ніколи досі

Про твоє минуле не питав.

Теплим шовком вилилися коси

На твої обпалені вуста.

 

А над полем ранній жайвір вився,

Повнивсь ранок запахом п'янким,

Приспані ромашки піднялися,

Засріблились в росах пелюстки…

ПОВЕРНЕННЯ

 

Як до тебе важко повертатись…

Мабуть, відчуваєш і сама.

Ув очах – меланхолічний напис:

Я чекала, а тебе нема…

 

Примирились. З вадами змирились,

І сторінку пишемо нову.

Мало нам прожити залишилось.

Живемо! І топчемо траву.

***

 

Кращих слів я не почую більше,

Їх забрав з собою шум вітрів.

Та вони вписалися у вірші:

Всі, які мені ти говорив.

 

Тож вітрів повернення чекаю

(Витру краплі сліз, а чи дощу).

Слів чарівних лебедину зграю

Вже від себе я не відпущу.

***

 

Ще довго той букет гортензій

В її руках полум'янів,

Писалися рядки поезій

Із щирих і печальних слів.

 

Хай на душі самотньо стане,

Війне зневірою, проте

Ні пам'ять серця не зів'яне,

Ані любов не відцвіте!

***

 

Зійшлися особистості,

Як два антисвіти.

Але згоріли пристрасті

Й до злагоди мости.

 

Зіткнулися два погляди,

Як блискавки в імлі.

Озвались громом спогади,

Докори і жалі.

 

Все сталось несподівано.

Але щаслива мить,

Хоть часом і розділена,

Ще солодко щемить.

ІV. І СЛОВО - ЗБРОЯ

 

                  ***

Я зневажаю вас за те,

Що поруч з вами – тісно іншим.

Чи є для вас хоч щось святе,

Що в цьому світі душу тішить?

 

Дурниці, що вона – пуста:

Тепер багач ви, а не стерво,

Зелений долар, а чи євро –

Ваш найцінніший капітал.

 

Ні. То не Маркса “Капітал”

(Такі труди тепер не в моді),

Мо' вам доводилось читать?

Турбує інше вас сьогодні.

 

Мета у вас лише одна:

Прибутки понад все! Шалені!

Тепер вони у вас в кишені:

Наситивсь апетит сповна?

МОНОЛОГ ЕНЕРГІЇ СВІТЛА

 

В печері мене зберігали колись.

Потому вже сотні століть пронеслись…

Коли почали забувати мене,

Флот римський був спалений грецьким вогнем.

 

Неронове світло. Неонове світло

Неврастенічно пожежами квітло.

Вогонь інквізиторів середньовіччя

Зловісно палав, мов диявольські свічі.

 

Божественне світло таланту людського,

І – Бухенвальду пекельна дорога.

Допитливий розум вогнем палахтів,

Торуючи шлях до далеких світів.

 

Став лихом планети чорнобильський атом,

Але у печеру мене не сховати.

     ЧОТИРИВІРШІ

 

***

Щодень - політичні заяви...

Коли ж тут закони приймать?!

І котиться зліва направо

Несанкціонований мат.

 

***

Дар пустослів'я - це біда,

Коли його “писака" має:

Слова - мов повені вода,

Якій нема кінця і краю.

 

***

І початківцям, і маститим,

Що сповнені ще творчих сил,

Важливо вчасно зупинитись,

Аби Пегас не поносив.

 

***

Коли зійшла полуда вся

З душі у вас, я думаю;

Як боляче зіткнутися

З байдужістю чавунною.

 

             

***

Здається, вже про все сказали,

Та як сказать про головне?

Слова - вельможі і васали...

Це ми в майбутньому збагнем.

 

***

Дивак, хто космос підкорив:

Туди, в зеніт, душа не рветься сита.

Там треба волі і орлиних крил,

А їй спокійно тут, біля корита.

 

***

Не втрималася на семи вітрах,

Розсипалась комуністична вежа.

Завіса впала, зник арештів страх –

Прийшла до нас байдужість незалежна.

 

***

Час невблаганний, та не все забрав,

Щось заховав в гробниці, в землю, в мури...

Ціною справді величезних драм

Відстояла своє життя культура.

 

***

Природа й ми-недосконалі,

Мабуть, тому й краса сама,-

Де теж гармонії нема, -

Ще не вершина ідеалу.

 

***

Мить, зупинись урочиста!

Вічності зболена мить:

Друга рапсодія Ліста

Гімном безсмертю звучить.

 

***

Чекаєм на краще - себе знову дуримо:

Закони мурують стіну перед розумом.

Наш дух замурований в безлічі тюрем,

А ми в лютих „друзів" пробачення просимо.

 

***

О генії творінь людських,

Думок немеркнучих титани!

Простіть невігласу, який

Про вас щось міркувати стане.

 

***

А інколи біду оту,

Підступну і несамовиту,

Неначе вічну мерзлоту,

В душі ніяк не розтопити.

 

***

Лишилося ім'я сатрапа,

Що так зневажив людський рід:

Тож він в історію потрапив,

Щоправда, через чорний вхід.

 

***

Помилиться, як скаже хтось,

Що ви - душевно нездорові.

У вас не серце, а – насос

Для перекачування крові.

V. ДОТИК ПЕЧАЛІ

 

 

МИТЬ СКОРБОТИ

 

Добра ліхтарик у душі не світить.

Стомилося замріяне чоло.

Покладені зів’ялі никнуть квіти,

Життя відгомоніло, відгуло...

 

Зорі своєї мрець не відшука,

Вона йому не спалахне ніколи.

Кістлявий смуток меркне на руках,

Лице змарніло, вистраждане болем.

 

Затих, нарешті, тихий скрип коліс.

В могильному склепінні морок ходить.

Спада повільно чорний град скорботи

На хустку, мокру від прощальних сліз.

МИ ДЕГРАДУЄМ

 

Хтось – заячий, а дехто – вовчий

Залишить після себе слід.

Хтось у Сірка позичить очі,

Зганьбивши український рід.

 

Ми деградуєм далі й далі.

Душа, як дзеркало криве.

Але інфляцію моралі

Порядність не переживе!

***

 

Жінка вічної печалі –

Постать з чорного металу –

В скорбній тиші, у мовчанні

Над могилою припала.

 

Слуха траурна одежа,

Як ведуть розмову двоє,

Поряд хрест за ними стежить

В мовчазному супокої.

 

Тут вони не одинокі:

Тут свій присуд вічність вершить.

І торкнувся жінки спокій,

Слід сльози з лиця не стерши.

***

 

Запустить пазурі кістлява –

І не відкупишся ні чим,

Що їй талант краса чи слава?

Ба! Співчуття її мовчить.

 

Що розцвіло – колись померкне,

І юність старість не впізна,

Бо все у цьому світі смертне,

Безсмертна тільки смерть одна.

VІ. МИТЕЦЬ – ПІЛІГРИМ ВІКІВ

 

 

ТРАГЕДІЯ МИТЦЯ

 

Небо нахмурилось... “Хто за Вкраїну?” –

Знов кобуру розстебнув сімдесятий.

Кращі в застінках катівень загинуть,

Інші творитимуть, інші писатимуть...

 

- Як це ви смієте? Ми не дозволимо!

Хвиля арештів набрала розгону.

- Може, доволі нам бути моголами?!

Заговорили софіївські дзвони.

 

Сповнена духом активного бунту,

Віри в добро, особистостей горстка

Ствердить: мистецтву вкраїнському бути!

Цим сподіванням жила Алла Горська...

 

Художниці, власне, нічого не треба,

Окрім України, Любові і Правди,

Свободи мистецтва і чистого неба,

Та підло й жорстоко життя її зрадить.

 

І творче горіння розвіялось димом,

У мряці байдужості квіти зів’яли,

А зло, що ніколи з добром не ходило,

Шкіриться чорною пащею ями.

В ДОМІ А.КОЗАЧКІВСЬКОГО

 

Відчуєш: незабутнє на порі,

А за вікном останній подих літа.

Омиєш пам'ять в сивому Дніпрі

І зрине кожне слово "Заповіту".

 

Пригадуються дати тих подій,

Поневіряння на Вкраїні милій…

Ці відблиски багряні на воді,

Заламані, як руки, темні хвилі.

 

Зникають голоси, як письмена,

Зникали древні, як у хвилях тіні…

А правда героїчна і сумна

Пробуджує майбутні покоління.

 

Вони зустрінуть тишу боязку.

Та чи побачать у проломах часу

Краплини сліз на мокрому піску

І відчай геніального Тараса?

ПАМ’ЯТІ Г.ХОТКЕВИЧА

 

Безсмертний він, хоч страчений давно,

Хтось називає навіть дату…

А ми до нього йдемо все одно,

Щоб його велич глибше розпізнати.

 

До скривджених мабуть помандрував,

Бо не байдужий до людського болю,

Як праведник готовився до бою

На барикадах за людські права…

 

Тепер він між карпатських полонин.

Бандуру і фольклор не полишає,

Щодень з записником мандрує краєм,

Який його назавжди полонив.

 

Гостює у Франка, у кобзарів,

Десь на шляху легенди його стрінуть.

У Калуші, а може в Криворівні,

Бо він мистецтвом дихав і горів.

 

І проживе ще не одне століття,

Його катам пробачення нема.

Стрункі смереки в сумі схилять віття:

Його нема… Й Говерла, мов німа.

***

 

Опія – золотий медальйон у вигляді

сльози з зображенням

Дівочого обличчя був

знайдений у гробниці.

 

ОПІЯ

 

Мабуть, карі очі плакали немало,

Що сльоза дівоча опією стала.

Вже й наскальні знаки зникли, як сколоти,

А лице скіф'янки тліє в позолоті.

 

Мій свавільцю милий, коли ти загинув,

Взяв у домовину і свою дружину.

Тут немає неба, голосу живого,

 

На землі за тебе я б молилась Богу

Навіть плакать нині ніяк в царстві ночі,

В золотій краплині спить сльоза Жіноча.

СВІТЛО ВІЧНЕ

 

Зі стін середньовічних мурів,

Як сон, зійшла нічна імла,

Коли з'явилася Лаура

І морок сяйвом залила.

 

Кого з великих світло вічне

Не засліпило хоч на мить?!

Приснилась Данте Беатріче,

Щоб творчу душу розбудить.

 

З тих пір кохання не змаліло:

Солодку пестячи журу,

Самсон коха свою Далілу,

Тахір шука свою Зухру.

 

Це почуття – святе, нетлінне –

Карає й надихає нас.

Отак з'явилась "ніжна Інна",

Й вела Тичину на Парнас.

МАРІЯ БАШКИРЦЕВА

 

"Це була виняткова натура, певна річ, незвичайна" І.Рєпін.

 

Шістнадцять їй? Ще світ не підкорила,

Та впевненості вистачить сповна.

О небо, дай зіпертися на крила!

Як смолоскип згоратиме вона.

 

Чи прокладуть приваби і чесноти

Дорогу до звабливої мети?

Сьогодні – все. І не інакше! Потім

Не буде змоги безмір осягти.

 

Усе навколо суще – задля неї:

Про це кричать з щоденника слова.

О честолюбство – квітка орхідеї,

О слава безборонна, як вдова.

 

Все зрозуміти, обійнять, побачить…

Дорога в квітах… Й раптом – глухота.

Нема в Марії права на невдачу,

А сили тануть, юність відцвіта.

 

Вона й себе не завжди розуміє,

Від відчаю до чванства – крок один.

Під вправним пензлем ожива надія:

Створити сотні рідкісних картин.

 

На кінчик пензля світло набирає,

Кладе мазок на небо-полотно…

Горить її зоря на небокраї[3].

Горітиме й по смерті все одно.

***

 

Поезіє, врятуй мене від зла,

Від суєти, байдужості, зневіри,

Коли хотів здолати будні сірі,

Як талісман, зі мною ти була.

 

І я чекав зі словом наодинці,

Коли вона струну душі торкне,

Струну душі простого українця,

І заодно порадує мене.

 

Не осягнути мудрість цього світу

І таємниць незміряну глибінь.

Та коли всі Слова – з чарівних літер,

То їх Господь нашіптує тобі.

VIІ. ЕПІЛОГ

 

 

***

 

Поки моя зірниця світить

Блідим, згасаючим вогнем,

Шукаю друзів скрізь по світу,

А їх все менше з кожним днем.

 

Навкруг ні поруху, ні руху,

Затихло все в чеканні див.

Подай мені, Фортуно, руку,

Щоб я в блукальцях не ходив.

 

Поезії думки лукаві

Снуються з іронічних слів,

Але диктує їх не Каїн:

Про них згадати час велів.

***

 

Дивлюсь у майбутнє з журбою:

Туди уже ніколи йти.

Лишайся зі мною, мій болю,

Не зрадив мене тільки ти.

 

Живу у минулім столітті,

Де правду примарну шукав…

У цьому жорстокому світі

Лишаюсь одним з могікан.

***

 

Поки сущі космічні світи –

Грім гримить і палають зірниці:

Не лишайте мене самоти,

Хай омріяний спокій насниться.

 

Проклинати нікого не буду.

Сам давно перейшов Рубікон:

Щоб дожити до Страшного Суду,

Я ліричним рятуюсь рядком.

 

На землі хотів бути, отут,

Де палає вогонь Прометея.

Якщо був лише гостем у неї,

Хай роки моє слово зітруть.

 

Сподіватись в жорстокому світі…

Може відчай усе ж не спітка –

Доки сонце над обрієм світить,

Доки чується шепіт струмка.

***

 

Не все, написане поетом,

Дійде до серця читача.

Щось непомітно кане в Лету,

Щось запалає, як свіча.

 

В напівпустому кабінеті

Крізь тишу чути скрип пера…

Гостює Муза. Пів на третю,

Письменник Слово добира.

 

В останній вечір, коли смеркне,

Всі сподівання і жалі

Закреслить те перо безсмертне,

Що залишилось на столі.

***

 

Борги, чи гріх лишаються за мною,

Примарне щастя, ніби сон пройшло.

Давно не відчуваю супокою,

Не зігріва тебе моє тепло.

 

Не обійшовши гідності людської,

Ще будем вірить: прийдуть кращі дні.

Закінчувать сторінкою сумною

Оцей роман не хочеться мені.

НА ПАРНАСІ

 

На Парнасі – нові імена,

Найдостойніші – лауреати.

Мав і я щось вагоме сказати,

Але Муза мене обмина.

 

Хтось за каторжну працю й талант

Має дякувать Долю і Бога.

Не просив я для себе нічого,

І Фортуна десь мимо пройшла.

 

Я надію, спокусу останню,

Проковтну, як пігулку гірку,

Не двокрапку, а крапку поставлю

В недописанім щойно рядку.

ПРОЧИТАЮ ОСТАННЮ ПОЕМУ

 

Я не вірю в життя потойбічність,

Там живу, же зозуля кує,

Але знаю: незміряна вічність

У єство не вмістилась моє.

 

Прочитаю останню поему –

Болі й відчаю повні слова…

Може ми, неофіти, збагнемо,

Чому туга сльозою сплива?

 

Прочитаю. У відповідь – тиша,

Мертва тиша, від смерті страшніш,

А сумління кричить: "Що ти пишеш?

До сердець не доходить твій вірш!"

ЩЕ ЖИВИЙ!

 

Перетліла зоря вечорова,

Синь небес в темноті відцвіла.

Меркне місяця срібна підкова,

Час карбується в зморшках чола.

 

Насаталась на збуджені нерви

Безкінечна дрібна суєта.

Сльози ночі недоспані стерли,

Самота до душі заліта.

 

Тиша й сум. Ніби після пожежі,

Біль розбуджений криком сови.

Друзі щирі, невдавані! Де ж ви?

Рано зрадили, я ще живий!

***

 

Отут, ховаючись від горя,

З цієї скорбної гори,

Ми будем слухать, як говорять

Над нами тихо явори.

 

Вони про зорі зашепочуть,

Про день, що там іще не згас.

Нараз крізь вічну темінь ночі

Проб'ється світло і до нас…

 

І ми повіримо в повір'я,

Не обійшовши часу плин,

Вдихнувши крапельки повітря,

Здолаємо всесильний тлін.

 

Надії іскра, як сльозина,

Засвітиться в очах твоїх,

У смерті вирвану хвилину

Ми проживем в ім'я живих.

В ТОНЕНЬКІЙ СВІЧІ ОЛІВЦЯ

 

Вже вкотре спочатку. І – знову…

"На круги своя" не спішим…

Шкода не почутого слова,

Що світить зорею в душі.

 

Здолає свій шлях подорожній,

Якщо наполегливо йти:

Він кроком і помислом кожним

Себе наближа до мети.

 

До сповіді ще не готовий:

Можливо, провина оця

Колись оправдається словом

В тоненькій свічі олівця.

ЩЕ ВГАМУЄМО НАШІ ЖАЛІ

 

Скільки бачено і пережито!

Щастя снилось коли-не-коли.

Ой літа – недоглянуті квіти,

Не розквітли як слід відцвіли.

 

І мої відлетять з журавлями,

Десь розтануть в прозорій імлі...

Земляки, я ще стрінуся з вами,

Ще вгамуємо наші жалі.

 

 

ФОРТЕЦЯ ІВАН

ПОЕМА

 

Присвячую одному

із фортечних міст часів

Київської Русі Іван-городу,

останки якого ще збереглися

на Іван-горі біля Ржищева.

 

 

 

І

 

Пройшли століття, а тінь глибоку

Ще залишає Іван-гора.

Її останки з підмитим боком

Іще руйнують хвилі Дніпра...

 

Колись водились тут дикі тури,

Тряслась від рику рора стрімка.

А лук мисливця в лісах похмурих

Чекав на звіра біля струмка...

 

Дуби старезні назавжди зникли,

У буйних травах легенди сплять.

В заплаві чайок тривожні крики

Може то голос древніх полян?

ІІ

 

Чуєм крізь товщу землі і води

Голос: нас пращурі кличуть туди,

Де в лютій січі кровавився день.

І ненароджене Слово гряде.

 

Це потойбіччя, чи пам’ять, чи кара?

Тиша оця нас століття чекала.

Та розімкнулося коло, і звуки

З небом з’єднались в єдину сполуку.

 

Мо’ назавжди у безсмертя зіллються

Дати побоїщ, легенд, революцій,

Загомонять вікові праліси,

Ти нам, Славуто, збрехать не даси.

ІІІ

 

Вертаючись в минуле, ясно бачим

Легендами сповиті береги,

Дніпровські далі, чорон ворон кряче,

Стріла сама лягла на лук тугий,

 

І посвистіла, понеслась за обрій,

Де почорніла стоптана трава.

Гуде земля, вже зовсім поряд орди.

І знову Русь повалу відбива.

 

Не раз цей край заброд усяких бачив:

Тут половець бував і – печеніг.

Чи не тому сумують скіфські баби,

Яким віки вклоняються до ніг?...

 

Кочівника зве музика війни,

Як вічний рух – возам нема зупину.

І хто перерахує кінські спини,

І хто зупинить ханські табуни?

 

Навіщо дім із дерева, чи глини?

В монгола – на колесах, повстяний.

Сьогодні – луг, а завтра – степ полинний.

І всюди безмір зоряний над ним.

IV

 

На захід котяться монголи,

Впали Хорезм і Бухара.

Ще не остигло ратне поле –

Батий[4] знов нукерів[5] збира.

 

Мабуть, за славою в погоні

Він підкорити світ хотів.

Неслись вперед невтомні коні,

Жах обганяв їх чорну тінь.

 

А хто на прю з Батиєм стане

В такому розбраті, коли

У Київ половецькі хани

По допомогу теж прийшли?

 

Та між князями – ворожнеча.

І сталось, як в дурному сні:

Оточення, розгром, утеча.

Кров Калкою[6] текла три дні...

V

 

В тридцять дев’ятім Субудай[7]

З’явився з військом в Придніпров’ї,

Його розлючена орда

Жадала грабежів і крові.

 

В цей рік зруйнований Чучин[8],

За Вжищем[9] спалена фортеця,

Де не один монгол спочив

Сном, від якого не проснеться...

 

Не визнавши сусідів спротив,

Тут князь форпост надійний звів:

За ровом – ковані ворота,

На вежах – пильні вартові.

VI

 

...Звивається поміж дібров

Прадавній «шлях з варяг у греки».

На нім з чужинцями паром –

Вже й правий берег недалеко...

 

В той ранок сизе покривало

Тягнулось яром до села.

Ніщо біди не віщувало:

Вона непрохана прийшла.

 

До схилу вершник доплива,

Зійти на гору сил не стане.

З останнім словом: «Татарва!»

Упав, знесилений від рани.

 

Занадто пізно сповістив

Тих, хто за Придніпров’ям стежив,

Де варта крізь туман густий

Перемовлялася на вежах...

VII

 

А сонце багряне здіймалося влітку,

Мов рана, на тисячу воїв одна.

І бути йому найправдивішим свідком,

Що чашу гірку руси вип’ють до дна.

 

Татарин вже тут. Він чекає на здобич,

Пощади у серці чужинськім нема,

Нема у монголів священних гніздовищ,

Як в русича, що тільки смерть одніма.

 

Мужайтеся, вої. Просвистують стріли,

Ряди опоряджені щільно в щити.

Ви землю орали, хліб сіяти вміли,

Час випав свободу свою зберегти!..

 

Дві сили примушують землю тремтіти,

Зійшлися, собою насипавши вал,

І вдови заплачуть, і сироти-діти,

З плечей упаде не одна голова.

 

Всі тут: воєвода, дружинники, смерди,

А ворог тісніше ряди обляга.

Можливо, усім доведеться померти,

Відважних нехай не полишить снага!

VIII

 

Змішались крик і зойк людський,

Валився вершник під копита,

Земля стогнала, кров’ю вмита,

Біля могутньої ріки.

 

Шаблі дзвеніли, вили стріли,

Орда, мов чорна хмара, йде,

Зійшлись дві сили озвірілі,

В диму, в пилюці гасне день.

 

То тут, то там ще б’ються вої,

Але згаса нерівний бій,

В дітиннику[10], поза стіною,

Ніхто не лишиться живий...

 

В рові – вода, мов кров, червона:

Татарин й русич впали тут.

Витає чорна тінь полону –

Он бранок зв’язаних ведуть.

 

А біля лісу, в полі чистім,

Останні метри хтось дола.

Вже поряд ліс, та в бік зі свистом

Вп’ялася пущена стріла.

IX

 

Ярі стогнали, червонів Славута,

І пагорби їжачились від стріл.

Тут кожний міг трагедію відчути,

Покраяний тим горем до країв.

 

Була ж там честь, окрилена, священна,

Наповнена відвагою ущерть,

Отут вона була немов знамено:

То – Святослава й Ярослава честь...

 

Скінчився бій. Нас хитрістю здолали,

Ми не чекали. Ворог – манівцем...

Тепер тут – тиша. Коників хорали,

І – рідний край з пораненим лицем...

 

Сумна, мов скаламучена Каяла[11],

Із воїнством порубаним на дні,

Фортеця біля Вжища пустувала

Ще довго біль над нею гомонів.

X

 

Над обрій сонце опустилось.

Андрій лежав, шолом не зняв,

Його понівечене тіло

Ще не клювало вороння.

 

Проснувшись від страшного сну,

Відчув: цей світ він не залишив,

І звівши погляд в далину,

Вслухався у тривожну тишу.

 

Відлинули незвані гості,

Та з ними Лада. Чи жива?

І біль зірвався криком помсти,

Погасли в стогоні слова...

 

Немов крізь марево століть,

Змарноване побачив тіло;

Кохана скривджена стоїть

Між полонянок, посивіла.

 

Гірчила спрага, мов полин,

А він запитував у Бога:

Хіба усі тут полягли?

Здолавши біль, зіперсь на ноги.

 

І, непомічені ніким,

Гіркі, болючі сльози бризнуть –

Неподалік справляють тризну

Над мертвими людьми вовки.

XI

 

Диміло спалене село,

Церковний дзвін волав на сполох.

«Хіба це з нами все було?» -

Запитував Андріїв голос.

 

Десь недалеко людолови,

За тим урочищем? За тим?

Утративши багато крові,

Не мав він змоги далі йти.

 

До Легличі дійшов Андрій,

Напивсь води і – не підвівся...

Отямився уже в дворі:

Хтось метушився на обійсті.

 

Тут сотнику допомогли,

Ті, що верталися у Вжище,

Нападник не усе спалив,

Не все загарбане понищив...

 

А вої, що свої мечі

Від крові не повитирали,

Тримали шлях на Виточів[12],

На бані Київської лаври.

ХІІ

 

Нарешті – Київ. Двір князів...

Прибулих варта пропустила:

Андрій був декілька разів

В хоромах княжих у Данила.

 

Вклонився, ставши на поріг,

Та вмить збентеживсь, погляд звівши:

Він обізнатися не міг –

Йому назустріч йшов хтось інший.

 

«Де князь Данило?» - «Я за нього,

Дмитро, із воєвод один.

Бачу, утомлені з дороги,

Та що вас привело сюди?»

 

«А я – Андрій. Не Первозванний,

Але корисним стати б міг.

Дають про себе знати рани,

Та мова піде не про них.

 

Йван-город спалений дотла,

Взяли в полон, кого не вбили:

Надто нерівні були сили,

Але й ворожа кров текла...

XIII

 

Ми боронились три доби,

Захисників лишилось мало,

Ніхто там честі не зганьбив,

Але стіна фортечна впала,

 

І Орач свій загін повів

Назустріч смерті, а чи славі,

Туди, де в сутінках кривавих

Померлим заздрили живі...

 

«Я, воєводо не один,

Хоробрі вої тут зі мною,

Ті, що вціліли після бою

Від стріл татарської орди».

 

«Я знаю про Переяслав,

Про Джучі[13] і про Субудая[14].

Данило війська не прислав –

Бату під Києвом чекаєм».

XIV

 

Надходила важка зима.

В полонські села опустілі

Вертались люди крадькома:

Їм рідні стіни душі гріли...

 

Після татарської навали

Земля родила бур’яни.

Фортеця, згодом, занепала.

Лиш цвів адоніс щовесни.

 

Хто тут поліг, був мужнім воєм:

Пройшов і воду, і вогонь.

Тоді, після тяжкого бою,

Чекала суджена його...

 

Блажен стократ народ, що сам

Собою править, землю славить.

Дає життя полям, лісам,

Сім’ю боронить і – державу.

 

А чорних днів повільний плин

Заходив у спокійне лоно.

За всіх полеглих в церкві дзвін

Затужить бронзою стодзвонно!

XV

 

І нині душі їх над Бористеном[15]

Оплакують зозулі й солов’ї.

Це тут і досі пахне так нестерпно

Полин-трава у затінках гаїв.

 

Ми чуєм голос на дніпровських схилах:

«Ця пам’ять нам цінніша всіх щедрот,

Допоки гідність вас не полишила,

Допоки незнищенний наш народ.

 

Над забуттям, легендами і снами,

Із наших сліз, із слави і ганьби

Повернемось достойними синами,

Змужнілими до праці з боротьби.

 

Чиї тепер цю землю кроки будять

Яке століття, і доба яка?

Спимо, і чуєм біль від стріл у грудях,

Тих стріл, що пам’ятають Кончака[16]».

XIV

 

Ні, нас минуле не минуло,

І, ніби в пам’яті на дні,

Розкопки згарищем дихнули –

Проснувсь вісімсотлітній гнів...

 

Відкрили житло. У підвалі,

У амфорі – сухе зерно.

А пращури і не гадали,

Про що засвідчить нам воно.

 

Монети, фарфор, упряж, зброя,

Кістки тварин, прикраси, скло...

Не вивчена ще наша Троя,

Ще її сонце не зійшло.

 

Там, археологам на подив,

Ще збереглись останки стін –

Круглі обпалені колони,

За сотні літ не взяв їх тлін.

 

Тлін не забрав, та візьмуть хвилі:

Останній схил спасти від них

Сьогодні правнуки безсилі.

На нашій совісті цей гріх.

Скривавив землю меч Батиїв,

(Уже й похід той призабувсь).

Повільно підіймався Київ,

І розпадалась княжа Русь...

 

А ми вивчаєм древніх греків,

Навіть, про інків знаєм щось.

Своє минуле, недалеке,

Іржею забуття взялось.

 

Колись розкажуть кобзарі,

Як руси волю захищали?..

Бо сум безсмертної Каяли

У Чучині, на Йван-горі...

 

Та кине сонце перший промінь,

Зійде над вигином ріки...

Де, на південних схилах-скронях

Свій слід залишили віки...